Мед з історією
Як сім’я пасічників перевезла вулики з окупованої
Луганщини, щоб продовжити справу чотирьох поколінь
Аристократ свого часу. Покоління діда
Погожого літнього дня 1963 року архітектор і будівельник Анатолій Ромашов плив вантажною баржею по Дніпру з Києва на черговий об’єкт в області. Понад рік минуло, як за покликом брата-будівельника, який рушив раніше, перебрався до української столиці з Курської області у Росії. За 60 кілометрів від столиці погляд його спинився на мальовничих краєвидах села Стайки Кагарлицького району.
Зелено-буйно, поруч тече Дніпро, є в селі озеро і — може, тоді й ще не знали — лікувальна глина. Весь день, поки працював, не йшли йому з голови ті пейзажі. Увечері, коли баржа поверталася до столиці, чоловік зійшов на берег у Стайках. Підмостив під голову баян (фірмовий, німецької марки Weltmeister; ніколи з ним не розлучався) і переночував неподалік причалу, просто неба. На світанку пішов у село шукати дім для найму. Так і залишився.
Там і познайомився з майбутньою дружиною Ніною. Став у районі шанованою людиною, аристократом свого часу. Збудував у Стайках школу. Портрет Анатолія Петровича висів на дошках пошани — і в Кагарлику, і в Києві. Баян, із яким не розлучався, був не єдиним захопленням чоловіка — умів грати на всіх клавішних і струнних музичних інструментах. Першим у селі звів собі двоповерховий дім — родина з шістьма дітьми потребувала місця.
Покликав за собою і батьків, щоб перебралися з Росії. Стояла на обійсті пасіка — була робота.
Розкуркулення і голод. Покоління прадіда
Власне, за пасіку ще раніше, у Росії, натерпівся і син, і тато. Петро, батько Анатолія, до 30-х років минулого століття мав у господарстві 500 вуликів — непомірно багато як на типового мешканця Радянського Союзу. Вирив і ставочок біля пасіки — нечувано. Словом, прийшли Петра розкуркулювати. Відкрили хліви й стайні, вигнали баранів і коней. Вивезли трактор з обійстя. Взялися розбирати вулики, щоб забрати бджіл — а ті давай жалити непроханих гостей. Так тільки бджоли й залишилися з господарства.
В Україні Ромашови відродили пасіку, але ще й у 70-х, 80-х приходили вже до Анатолія кадебісти: «Щось у вас, товаришу, забагато вуликів».
Уже не спитати, чи жили вони тоді з відчуттям того, що якоїсь миті все знову може посипатися. Лише Надія, одна з шести дітей світлої пам’яті Анатолія Ромашова, переказує мені тепер їхню родинну історію.
Анатолій був таким же віртуозним бджолярем, як і музикантом. Не заглядаючи у вулик, міг оцінити, наскільки плодовита матка у бджолиній сім’ї. Любив споглядати за поведінкою бджіл: як вилітають із вулика та як повертаються до нього.
Розкуркулення стало не єдиним випадком, коли Анатолій переконався, що бджоли встоять перед будь-якими репресіями. У голод 1946-1947 років він був ще зовсім хлопчиком. Односельчанам нічого було їсти, тож тато Петро зметикував, як воскресла після розкуркулення пасіка може зарадити. Заколотив у бідончику чаю — меду, розведеного з теплою водою. Поставив бідончик на візок, взяв із собою Анатолія. З чайничка напували людей. Наступного дня хлопчик повіз підсолоджену воду вже сам. Виснажених селян підтримувала глюкоза.
Уже в 2000-х роках приїхав до Анатолія в Стайки давній земляк із Курської області. Всі ці роки беріг у собі пам’ять про хлопчика, який медом врятував йому життя, і шукав його, щоб подякувати. Привіз той чоловік вітання і від інших вдячних людей. Потисли один одному руки, сфотографувалися.
Тато Петро казав синові: «Як не буває чужих бджіл у вулику, так не буває і чужих людей».
Анатолій передав ті слова дочці Надії.
А вона вже своїм синам.
Надія, покоління батьків
Надія — за чоловіковим прізвищем Конюша — має добрі, втім сумні, очі і круглі сережки з витиснутими тризубами. Для неї важливо бути українкою. Їй, видається, навіть трохи незручно говорити про своє російське коріння. Бо ж прожила вона все життя в Україні, після заміжжя перебравшись із рідних Стайок на Луганщину. Тато Анатолій, вже особливо не маючи здоров’я, ночував у наметах під час Помаранчевої революції. Росії вона не любить, говорити про неї не хоче. Навіть не тому, що розкуркулення, не тому, що її дідові-пасічникові грозив термін на Соловки.
На долю їхньої родини випало ще одне переселення. Коли в 2014-му Конюші покидали окупований Луганськ, бджоли поїхали за ними
Очі в Надії сумні тому, що в 2017 році на війні з Росією загинув один із трьох її синів — назавжди 22-річний Руслан. Доброволець із перших днів війни, згодом боєць Збройних Сил підірвався на міні під час служби в селищі Новотошківське Попаснянського району.
Залишилося їх двоє: Максим та Олексій.
На долю їхньої родини випало ще одне переселення. Коли в 2014-му Конюші покидали окупований Луганськ, бджоли поїхали за ними. Село Бобриця Канівського району, по лівому боці Дніпра, 60 кілометрів від малої батьківщини Надії, стало їхнім новим домом.
Олексій із дружиною на новому місці взялися відроджувати пасіку. Свого часу в цих же краях те саме робив його дід Анатолій.
Від футболу до бджіл. Покоління правнуків
З шести років Олексій любив поганяти у футбол. Тато Сергій навіть поставив на пасіці ворота. Пасіка у селищі Фабричному, три кілометри від міста, раніше була колгоспною. Батьки, пропрацювавши на ній упродовж 36 років свого спільного життя, викупили в 2000-му році 300 вуликів.
Олексій спостерігав за бджолами і вправлявся з м’ячем. Подавав батькові рамки і бив по воротах. Виріс футболістом, почав грати у вищій лізі, півзахисником у клубі «Зоря». Якось перед грою тренувався за звичкою на пасіці — бджола вжалила в губу. Спухло все обличчя, товариші стали жартувати, що схожий на японця. Олексій розсердився і на хвилі спортивної злості забив у тій грі два голи. Теж переконався, що як не крути, а бджоли завжди у поміч.
Ще тоді Олексій думав: добре мати власну справу. Коли навколо люди ходили на позмінну роботу, його батьки могли самі вирішувати, коли приступити до праці й коли її завершити. Як працюєш, так і маєш. Теж міркував зайнятися бджолами, та не знав, як поєднати з кар’єрою футболіста.
Поворотним стало літо 2014-го. Олексій із дівчиною Настею поїхали до Києва на канікули до родичів. Назад уже не повернулися. Почалися бої за Луганський аеропорт, на захопленій облдержадміністрації висіло фото Олексія, «українського фашиста». Знайомі поштою переслали їм речі. Але ще залишалися бджоли.
Вулики стояли за три кілометри від аеропорту, більшість із них зрешетило осколками під час боїв. Аж на друге літо Олексій зміг вивезти через блокпости те, що залишилося, — 30 вуликів у двох вантажівках.
Так Олексій вибрав бджіл, залишивши футбол як хобі. А, може, то бджоли вибрали його.
Акацієвий рай
Анастасія, Олексій та їхні бджоли довго шукали прихистку. Змінювали місця проживання: Київ, Ужгород, Кривий Ріг. Потім було село Стовбине на Полтавщині, де у подружжя народилася дочка Мирослава. Шукали місця, де прижилися б не тільки вони самі, а й бджоли. Таким стало село Бобриця на Черкащині. Серед бджолярів Канівський район відомий розлогими ярами акацій — це чи не найбільші насадження цих дерев у Європі. Слідом за акацією цвіте липа, і численні соняшники на плантаціях повертають голови за сонцем. А ще на Черкащині родючі чорноземи. Словом, бджолам є де розгулятися.
Збільшувалася сім’я Олексія — розросталася й пасіка. Створили бренд «Конюшина», названий за їхнім прізвищем і в честь однієї з улюблених рослин бджіл.
Бджоли Конюш живуть у 240 вуликах — і пасічник сподівається збільшити їхню кількість до 600 в найближчі роки. Поруч живуть батьки Олексія, мають свою частину вуликів у спільній пасіці. «Жива енциклопедія», — каже невістка Анастасія про свекрів.
Надія та Сергій, дипломовані бджолярі, передають свої знання дітям. Власне, й познайомилися вони завдяки бджолам, коли навчалися у Київському інституті бджільництва імені Прокоповича. Після весілля поїхали на Луганщину доглядати пів тисячі колгоспних вуликів — щоб через кілька десятиліть повернутися до місць, звідки розпочалася їхня спільна історія.
Найбільшим викликом на новому місці для Олексія став пошук чистого поля для бджіл. Слід було домовитися з агрономами, щоб не кропили рослин хімікатами перед тим, як на ділянку вилетять бджоли. Бо якщо комахи вилетять на недавно оброблене поле, загинуть. Щоб убезпечити пасіку від збитків, Конюші зареєстрували її офіційно — так можуть розраховувати на відшкодування, якщо бджоли загинуть.
Співпраця бджолярів і фермерів вигідна обом: перші отримують мед, другі — завдяки бджолам — збільшують урожайність соняшників на 30-40 відсотків. Та приватні фермери неохоче йдуть на контакт із Олексієм. Він знайшов кілька більших агрофірм, з якими погодив вигідні умови.
Отруєні поля — одна з найбільших прикростей для пасічника. А в Конюшів шкодують кожну бджолу.
— Батько завжди засмучується, коли, перекладаючи рамки, ненароком роздушить комаху, — каже Олексій. — Та якщо вже бджола вмирає, то не можна дозволити їй марної смерті. Швидко садиш на тіло, щоб вжалила. Бджолина отрута особливо корисна для тих, хто переніс інсульт або має остеохондроз.
Справа для терплячих
Ніколи не знаєш, скільки меду принесе наступне літо, тому Конюші не ставлять лише на нього. У сім’ї поділені обов’язки. Олексій розводить бджіл, у тому числі і на продаж — якщо холодне літо принесло менше врожаю і вийти в плюс на основній продукції не виходить. Фасують, закривають, клеять наліпки на товар та розповідають про нього в соцмережах дві пари рук — Олексія та Анастасії. Поки що єдині найняті працівники у їхньому господарстві — змінні охоронці вуликів, що мандрують полями й лісами Київщини, Черкащини, Полтавщини. Від акацій до лип, від гречки до соняшників.
Окрім меду, пасічники мають в асортименті воскові свічки, бальзами для губ на основі меду, маточкове молочко (речовина, якою бджоли годують личинок і маток; його вважають біостимулятором для спортсменів, корисний для імунної, серцево-судинної, нервової систем). Вирощують на продаж маток — королев гнізда, як каже Надія. Вони відповідальні за приплід.
Якось Настя, передивляючись відео в ютубі, дізналася про крем-мед. На спеціальному обладнанні твердий мед перемішують міксером 15 хвилин — доки не стане легким, аж повітряним. Залишають на дві години — і знову перемішують. Так триває кілька днів. Крем-мед не твердіє впродовж року, до нього можна додавати шоколад, фісташки, мигдаль абощо. Пасічники фасують такий мед у баночки по 50, 100 або 200 грамів і продають поряд зі звичайним медом. Конюші написали грант — й отримали 50 тисяч гривень на обладнання від одного з українських агрохолдингів.
Днями Конюші взялися розширювати потужності: облаштовують цех у Каневі — з конвеєрною стрічкою та дозаторами для автоматичного фасування.
Ведуть переговори з торговими мережами, щоб продавати в них свою продукцію. Наразі зайшли в кілька супермаркетів «Сільпо». Беруть участь у ярмарках, продають через соцмережі, приймають корпоративні замовлення.
Бізнесу Конюш — п’ять років, і він все ще на тому етапі, коли зароблене треба вкладати в подальше виробництво. Є свої труднощі ведення пасічництва в Україні, і найбільша, на думку Олексія, в тому, що продавати мед уроздріб — марудно, але й здавати гуртовикам — серце крається. (Актуальні ціни на OLX — від 30 до 70 гривень за літр).
Бізнес любить терплячих, тож Олексій не опускає рук:
— Хочемо вийти на серйозний рівень. Завжди наголошую: бджолярство — це давно не кустарництво, а сучасна справа.
Підтвердження його слів: 800 кілограмів акацієвого меду з пасіки Конюш поїхали до Об’єднаних Арабських Еміратів, які в перспективі, свідчать аграрії, можуть стати одним із головних ринків збуту сільськогосподарської продукції України.
Сила сім’ї
У комашиній ієрархії кожен знає, що йому робити. Олексій розкриває вулик, щоб показати, як влаштований бджолиний побут. Дровами розпалює димар — дим із нього заспокоює бджіл при оглядинах вулика. Усі, хто живуть у вулику, об’єднані в бджолину сім’ю. Зверху пасічник знімає дві тонкі подушки — утеплення для бджіл. За допомогою стамески виймає окремі рамки.
Лише на перший погляд видається, що на рамці — безперервний хаос. Насправді кожен тут зайнятий роботою. Олексій показує матку — комаху, вдвічі більшу від звичайної бджоли. Навколо матки — свита бджіл-охоронців. Усе зав’язане навколо неї. Завдання матки — сіяти розплід, себто відкладати яйця, які перетворяться в личинку, а на 18-й день стануть бджолами. Молода фертильна матка за день може відкласти від 1800 до 2500 яєць.
Матка залишає вулик лише один раз — для обльоту у пошуках галявини. Слідом летять зо 20-30 трутнів. Матка спарюється з одним, який після запліднення помирає. За 2-3 дні опісля матка починає сіяти яйця. Комашина роздувається і вже не здатна себе підняти. Відповідальна за потомство, більше не може літати.
Бджоли можуть самі собі поміняти матку, розповідає Олексій. Це стається, скажімо, тоді, коли він, виймаючи рамки, ненароком її придушить. Бджоли побачать, що в неї впала продуктивність, і виростять собі нову з яйця.
Є бджоли, які годують розплід, є бджоли, які вилітають по нектар, є бджоли, які переробляють його в мед.
Комахи допомагають іншим вилупитися на світ із личинки, розколупуючи запечатану комірку. Щойно народжена бджола відразу береться до праці.
Олексій демонструє різні рамки — світліші і темніші. Що більше поколінь виросло на рамці, то насиченіший коричневий колір вона має (після виходу бджіл комірчини набувають коричневого кольору).
Восени чоловік годує бджіл цукром і медом, витрачаючи в сезон від 13 до 16 кілограмів корму на одну сім’ю. Улітку бджоли за це віддячать — за хорошого медозбору Олексій може розраховувати на 4 кілограми акацієвого меду від однієї сім’ї за день, як це було цьогоріч.
Усі цифри й дати, що стосуються роботи комах, Олексій фіксує у спеціальному журналі. Іноді, спостерігаючи за злагодженим ритмом бджіл, пасічник роздумує: «Людям варто брати приклад із бджіл. Чому ж люди не можуть так між собою домовитися?». Бджолиний фактор означає зовсім не те, що людський.
Доки живе рід
Хай не всі люди можуть між собою домовитися, але бджолярі Конюші знають, як поділити обов’язки у сім’ї та кому за що відповідати. Їхня пасіка пережила розкуркулення, табори, переселення і вже теперішню війну. Як бджола за бджолою, так сім’я за сім’єю вони роблять свою справу — збирають мед.
— Усе через любов до Божої комахи. Батько мій завжди казав: «Доки живе бджола, доти живе рід», — згадує мама Надія.
Уже й трирічна Мирослава каже: «Це моя пасіка».
